OPEN AIR MUSEUM OF TIME

Creative residency and Site-specific performanceJuly-August 2024Visaginas, Lithuania
At the end of July 2024, 10 choreographers from Ukraine, Lithuania and the USA met in the city of Visaginas, built as a satellite city of the Ignalina nuclear power station 50 years ago.

The Ignalina nuclear plant was supposed to be a guarantee of a happy future, and the city next to it was the place of realization of the plans and hopes of a whole generation of Soviet builders of communism. But history took a turn in the other direction and the communist ideals of the past could not withstand the pressure of the free market and the supposedly ideal democracy.
The nuclear plant is gradually cooling down and over time will remain in memory as a symbol of the utopian past, which could, but did not, become a happy future.
However, another artifact from the past became the object of interest of the choreographers - the site of recycled children's attractions. Artifacts around which children's laughter and conversations of happy parents once echoed have become part of an open-air museum of the past.
Each of the artists who came together for the residency at the end of July 2024 had their own memories of childhood, which happened or did not happen. And dreams that have come true or not. Or maybe they have yet to come true.
The result of a ten-day study, experimenting in the studio and on location together with the authors of the project, Anton Ovchinnikov and Peter Kyle, was a site-specific performance within the framework of the "Spaces of Visaginas" festival.
Each of the artists chose one of the many objects on location and during the week created not only a physical performance for it, but also an author's accompanying text, which became part of the presentation of the residence. You can find the texts below:
Goda Savostinaite (LT):Mano vaikystės pasaulis, ilgus amžius užstrigęs laike, staiga atgija. Auksinių valandų laikrodis vėl ima mušti minutes. Čia man vėl sužaliuoja medžiai ir išryskėja spalvos. Aš ir vėl čia vaikas, pilnas aušros. Čia man išnyra tvirtovė. Mano vidinis vaikas yra mano tvirtovė. Smalsu. Vel mokausi vaikščioti, lipti, šokti, rėkti, džiūgauti, pykti, statyti pilis. Vėl mokausi užkalbinti draugą, vėl mokausi kaip juda laikrodžio rodyklės. Aš ir vėl pirmokė. Vėl mokausi iš naujo. Ir amžinai mokysiuos. Amžinai čia būsiu pirmokė. Pasimetusi, bet drąsi savo naivume.
Kate Kuznetsova (UA):Playground is not a place to play.Pray?The star is always in the center.
Childhood.Metal.Concrete.Dust.The coloured paint peels off under my nails and leaves the rust on my fingers.
Metal.Burning skin.Bruises.Calluses.Not everything can be hidden under the bright color.
But it’s all we have.
The epitaph of the regime.To forbid and to forget.But the history course has always been decorated with monuments.Satirical.I am moistening the plantain leaf to put it on the scratch where the blood begins to show up through the dirt.
It was a happiness.But we didn’t have any choice.
Mariia Salo (UA):The past, the way back. Can there be a place in my heart for love and peace other than hatred? Metal. Cold color and lostness. What am I doing here? And why?

Nastia Khvorost (UA):Загублене дитинство.Відсічений, і безповоротно відсічений час .Юність, що залишилася вдома.
Порожній шкільний двір.Незношені підліткові речі.
Те, що ніколи більше не станеться.Те, що вже не відчується.Місця ,в яких не знайти мене.
Почуття нестачі, Недоношеності.Продовження життя, пропустивши важливий період.
Marina Izmailova (LT):Кто знает как правильно? Никто. В конце концов наступит тишина и о тебе забудут, но сейчас жизнь в тебе…
Плач ребенка. Я надеюсь что это самое страшное. Просто плач. Который не говорит не о чем….. Пожалуйста, не знайте о настоящем горе как можно дольше…
Mного печали в глазах матери… дети быстро растут… и отпускают свои корни в другие степи…
Иногда родное становиться таким чужим, и это облегчает жизнь… ведь каждое новое может стать самым сокровенным…

Nadia Kombosto (LT):Пункт №1: После уроков ты никогда не идёшь сразу домой — ты обязан застрять на школьной горке часа так на полтора. Пункт №2: Согнать сопляков с корабля. Пункт №3: Корабль — это такая деревянно-металлическая конструкция с выраженными трубами, которая архитекторами, возможно, задумывалась как имитация атомной станции. Но для нас все конструкции на детских площадках напоминали корабли. Пункт №4: В игре участвуют не менее 5 человек. Акула — это голя, который может передвигаться только по земле и залезать на металлические поручни. На деревянную поверхность он ступать не может. Акула должна коснуться бегающих по "палубе" игроков. Тот, кого укусила акула, присоединяется к акуле и тоже начинает охоту за оставшимися учатниками. Играют до последнего и самого ловкого. Игра не на жизнь, а на смерть. Anton Ovchinnikov (UA/LT):Чи все ще існує те місце, де наче без одягу я?
Де я нічого не мушу. Нічого не маю. Без болю, без тіні, без поділу людства на злих і незлих
Шукаючи легкість минулого ту, натрапив на звалище важкості. Напівпрозоре повітря, замилений дощ, сліпі чи то може такі що не хочуть побачити світ поза межами, люди
Чи зможу знайти там себе? Я з минулого чи?
Може майбутнього?
А може так бути що це все і є те майбутнє, де буду блукати в наївній самотності серед залізних споруд пофарбованих крейдами щастя
І хтось посміхнеться (в) мені...
Peter Kyle (USA):There are places for sitting and watching, and other places for climbing, hanging, hanging around, hanging from a tree, shooting the breeze, feeling the breeze, feeling your weight, your mass – the energy and velocity of your mass – running, dodging trees and candy-colored jungle gyms that stand like ladders to the sky in a space, I’m told, was meant as a graveyard – a dusty space at the edge of town, a place of monuments to pastimes in the margins of past times. Some say power is in the margins, at the edges where new purpose changes old ways, rusty thinking and stiff bodies, like when I see a child find a curb, an edge at the edge – he feels his weight, rides his mass – the energy and velocity of his mass – flying through space. In this place. This dust. This now. I am dust. This now. This now.
Oleksandra Maksymchuk (UA):Перший доторк дуже важливий. Спроба увійти в простір незламного ладу. На погляд вони мʼякіші . Перший доторк завжди важливий, тут є інші , вони - глибокі, тримають свої задачі, я не буду їм заважати, шукати своєї правди, мої цілі - мізерні, вже звучала осіння нота, з кимось ми вже не побачимось ніколи, але питайте про це не зараз , відповіді нема, допоки багато людей навколо , ми не заручники обставин, просто фізична спільнота, яка різниця , чому ми це зберегли у собі, страшно, коли зима не тут, а вдома .Перший доторк назавжди зі мною.

Performance presented on August the 3rd 2024 in Visaginas, Lithuania
Residency and the performance created with the support of Movement Research (NY, USA), Trinity College (CT, USA), Lietuvos Kulturos Taryba and Visagino Kulturos Centras